Європа. Побачене.

Підбірка із улюбленого. Те, що встигла вловити.

Євротур

Наплечник спаковано в останню мить. Маршрут майже не складено. Головне, що є гроші і фотоапарат. Прорвемось. Велика європейська пригода почалася.

Але не так сталося як гадалося. На кордоні нас затримали на … 5 годин! За цей час я встигла: прочитати поезію Жадана напам'ять, послухати Мертвого Півня, згадати, що забула прозу Жадана вдома, почати читати Ейвінда Юнсона, переглянути карту Відня декілька раз і на сам кінець мої зуби враз вирішили розболітися, так що я посміхнутися не могла через біль. Настрій був пригнічений. Додавало суму й те, що неподалік був Новояворівськ, де живуть мої знайомі. І вже не раз встигла проскочити думка: А може, ну його? Вертатися додому?! Та, на щастя, ці муки закінчилися і ми таки перетнули кордони Шенгену. 

Перше місто, в якому ми зупинилися-це Берлін. Дві речі одразу мене вразили - це кількість будівництв і тиша. Я очікувала побачити гамірну столицю, наповнену туристами і транспортом. А натомість отримала справді незвичну для мене тишу, відсутність шуму, притаманного європейським містам. Це був четвер, ранок, а схоже, що місто проживало свій звичайний ритм. Хоча і доводилося бачити чимало туристів, зокрема біля Рейхстагу, але я не можу пояснити чому цієї метушні не відчувалося. Просто тут панував якийсь спокій, який спочатку здивував, а потім приніс лише радість і задоволення.

В центрі розташовано чимало посольств. І звісно, що я не могла оминути російське представництво своєю увагою. Тому «підняла» прапор України біля головного входу і зробила миле фото на згадку з середнім пальцем спрямованим на табличку «Посольство российской федерации». Охорона доволі підозріло на мене дивилася, тому довелося поспіхом звідти втекти. Додам лише, що схожу «операцію» я зробила і біля «Постоянного представительства российской федерации» в Женеві. Ну чомусь хотілося мені це зробити. Хоча це і не надто культурно. Судіть самі.

По Берліну ми собі добряче побродили, просто гуляли вулицями, віддаленими від центру, не зважаючи на те, що там немає ніяких архітектурних пам’яток. Саме таке я люблю найбільше у містах. Звісно, пізнати головні архітектурні пам’ятки важливо, але потім, замість того, щоб купляти щось чи сидіти у кафе, можна дізнатися як функціонують і дихають всі органи такого великого організму як європейське місто. Ось на простих вуличках і панує справжнє життя. Місто, таке, яке воно є, без туристів і загального гамору транспорту.  Так от побродивши якимось кварталом ми знайшли книгарню, триповерхову. На жаль, я не сфотографувала її, але це одне з найкращих місць, яке я тільки бачила (хоча Париж потім здивує ще більше своєю книгарнею). І ось лишень уявіть собі: три поверхи книжок, вони розподілені по жанрах, все акуратно розкладено і найосновніше є чимало м’яких крісел-можна просто сісти і читати. Це не передати словами, просто рай для книгомана.

До берлінської стіни ми так і не дійшли. Чи то брак німецької (те, що я вивчала її в школі - мені не стало в нагоді), чи то просто непорозуміння, але заблукавши і походивши  в кількох різних напрямках, ми покинули цю ідею.

Обов’язковий пункт-пиво і ковбаски було виконано. Їх можна придбати просто на вулиці, як от у нас під час різдвяного ярмарку. Люди купляють щось поїсти і спокійно сидять собі на лавочках, споживаючи цю їжу. Тільки якось воно це виглядало дуже звичайно і нормально.
Берлін будується і розвивається. Це помітно усюди. Хоча можливо для туриста і не надто приємно обходити усі ці загороджені ділянки, але я думаю, що це явно піде на користь цьому місту і зробить його ще приємнішим. Усіма своїм деталями і символами Берлін немовби закликає до того, щоб знову туди повернутися. Надіюся, що найближчим часом таки це зроблю.

Впродовж подорожі в мене не раз виникало бажання показати, що я з України. Тому в Берліні і в Парижі я носила з собою величезний український прапор і відчувала певну гордість в середині. Хоча відверто кажучи прохожі реагували ніяк. Лише двічі довелося почути українську -  в Париж і у Відні і це лише випадково.

У Франції ми відвідали Діжон - місто гірчиці, кольорових дахів і чорносмородинового лікеру. Тут я відчула, що таки потрапила до Франції моїх мрій - милі будиночки, як в фільмі - мюзиклі «Знедолені». Маленькі кафешки і наш французький сніданок - з круасанами і кавою. Ніякої метушні, спокій і радість для душі. Можливо, в старості я б там хотіла жити. Якби не один нюанс. Словниковий запас французької був в нас мінімальний та проблем не виникало, англійська виручала всюди. Окрім Діжону, де офіціантка не змогла нормально прийняти замовлення і потім дати нам нормальний рахунок. Мінімальні слова, як ДВІ кави і ГРОШІ та СКІЛЬКИ англійською вона не зрозуміла. Це був такий фейл, що вся ілюзія і щастя від перебування лопнули як бульбашка вмить. Так, Франція має неймовірні краєвиди, але самі французи мені не подобаються і як французька тепер, і я з впевненістю можу сказати після тижневого перебування там. В мене повністю відбилося бажання вчити цю мову і взагалі будь-що пов’язане з цією країною. Беззаперечна істина-краще раз побачити ніж сто раз почути. Знаючи, що це таке, більше не тішу себе ілюзіями. Довелося мені перед поїздкою почути фразу: Франція – проститутка. Тепер підтримую цю думку повністю.

Франція- країна сиру, вина, круасанів і геть не теплої погоди. Тут навіть дощ якийсь особливий і дивний, особливо в передгірї Альп. Спочатку моросить, а потім різко починається злива, така холодна і безпощадна до усіх. Сонце тут з’являється в обід і пече надто сильно, а ранки прохолодні і діймають до кісток. Тут прекрасні пейзажі, але досить дивні люди, замкнуті. Для мене це країна парадоксів.

Третя країна--Швейцарія. Вона має в стократ кращі  пейзажі, мости на висоті десятки метрів і це виглядає вражаюче. Захоплююче їхати по мосту, який знаходиться на висоті в десятки метрів і ти бачиш, як внизу лежать міста і поселення, а наверху гори, гори, гори…

Ми зупинилися у Женеві. І тут нас чекало декілька неприємних моментів: по-перше, це була неділя, майже все було зачинено, по-друге, основна валюта тут франки. Євро приймають, але здачу дають у франках і що потім з ними робити? По-третє, ціни, вони тут доволі високі. Тому єдиною нашою витратою у Женеві був «обід» у Макдональдсі за 8 євро.

Зразу бачиш, що у цьому місті високий рівень життя. На багатоповерхівках реклама багатьох відомих брендів, чисто, на набережній багато яхт і катерів. У цьому місті є так зване Женевське озеро, по центрі якого б’є величезний фонтан висотою 140 метрів. Видовище це надзвичайне. До нього можна навіть близько підійти і просто спостерігати за цією масою води, при певному куті бризки навіть утворюють веселку. Нічого подібного мені не доводилося бачити і я думаю, що у світі аналогів також немає. Це справді візитівка цього міста. Вздовж берега можна прогулятися і помітити величезну кількість яхт. Тут в певній мірі все показує про високий статус цього міста. Звісно, не можна оминути увагою , що тут розташовані відділення ООН і штаб-квартири інших міжнародних організацій, тому це місто справедливо можна вважати чудовим для життя. АЛЕ на мою думку, тут можна жити, якщо ти справді хочеш пов’язати своє життя з суспільною та політичною роботою чи займатися наукою. Інакше, це місто буде доволі таки нудним. Центр цікавий своїми вуличками, будинками і пам’ятками архітектури. Та Женева доволі таки нецікава. Якби не озеро, то потік туристів тут був би значно меншим. До речі, про туристів, видно рівень «крутості» Женеви по кількості мусульман, їх тут неймовірна кількість. Мені ще не доводилося зустрічати стільки жінок у паранджі. І в певній мірі це лякає, хоча, можливо, це лише стереотипи.
Знайти справжні швейцарські годинники ми не змогли-все було зачинено, зате побачили офіс ООН, хоча і лише ззовні, виглядає він звісно крутим. І чи не вперше ми вже не могли дочекатися автобуса аби якомога швидше покинути цю територію.

Тим більше, що наступний день ми провели у Монако - сонце, море і гроші, звідусіль видно гроші, гроші. Вони повсюди: в будинках, в шикарних машинах, в унікальних яхтах. Це справді чи не найдорожчий курорт у світі. Побачити на вулиці Porsche, Lamborghini – це НОРМА. Це як в нас Mercedes. Тут просто усе напхане розкішшю. Чого тільки варті яхти! Це щось неймовірно дороге і шикарне. Насправді стільки грошей у такому вигляді ще не доводилося бачити. А казино Монте-Карло? Там перед входом в буквальному сенсі виставка дорогий автомобілів і центральна із них оранжева Bugatti з російськими номерами! Буквально недалеко, так ніби серед менших за вартістю Rollse-Royse також з російськими номерами! І найосновніше, всюди чути російську мову! Ось так «бідні» росіяни приїхали відпочивати. Чому я кажу, що це росіяни? Тому що російського туриста видно здалека: він нахабний, вдягається так аби показати все найкраще, і його поведінка видає себе-ми тут головні, а ви всі гімно, ніякої поваги до оточуючих.

Отже, Монако – неймовірна кількість грошей і море - Середземне і досить таки солоне. Тут міський пляж, на який вхід безкоштовний, вода чиста, все культурно і зручно. Просто рай для тих, хто хоче хоча б день провести на морі. Ми так і зробили, поки сонце тепло обігрівало нас, і особливо мене з температурою і застудою, ми провели час на пляжі, покупалися, потішилися такою чудовою нагодою. Пообідавши готовою їжею з супермаркету, де ціни були ще доволі адекватні, ми залишалися біля моря, доки сонце не зайшло за багатоповерхівку і сонця ми більше не побачили. Одна деталь - це місто, по суті, на скелях. І тут досить таки багато багатоповерхових будинків, які розміщені досить щільно. Тому хочеш бути на безплатному пляжі, отримуй коротке перебування на ньому.  Та все ж, задоволення отримали, побували на морі і нарешті хоча б декілька годин за весь час просто відпочили.
Жебраків ми тут не побачили. Мені взагалі цікаво, кого тут вважають бідняком. Бо побачити менш дорогі машини можна були вже на виїзді з Монако, тобто досить таки далеко від центру. Та все ж, бачачи таку кількість грошей, відчуваєш себе свого роду комахою. Бо тут ти розумієш, що без money ти ніхто. Та й ми такі і були. Змогли купити лише їжу в супермаркеті. І все. Та побачили всю цю розкіш і чи варта воно того, щоб нею володіти? Для мене ні.

Відень - остання зупинка у маршруті. Найкраще можна описати словами Жадана : «Кину все, що виніс, перепродам свій бізнес, вийду на берег Дунаю, там і сконаю». Можливо, це була втома, можливо, хвороба і температура, можливо, бажання вернутися додому, але про це місто я можу сказати: «Потрачено». Бо хоча ми і провели тут цілий день, але побачили дуже мало: знаменитий Собор Святого Стефана, брудний Дунай, Hard Rock Cafe, послухали Моцарта у органному виконанні і просто тупо потратили час нінащо. Вбила кількість російськомовних людей. Ще більше ніж у Монако. Просто будь-де можна було почути російську, лише в одному магазині я пролунала українську. В здавалося омріяному Hard Rock Cafe неймовірна черга перед входом і ще більша в середині. Найдешевша футболка 20 євро. Тому нічого, крім неприємних вражень я не отримала. Зате хотілося додому, чи не вперше за весь час моїх подорожей. Що тут справді можна купити? Це цукерки «Mozartkugel» з марципаном, їх можна знайти і будь-якому магазині, і вафлі «Manner», особливо лимонні. Це справді смачно. Відень досить дороге місто. А враховуючи те, що грошей у мене майже не залишалося, то придбати майже не було що.

Думки опісля. Додому повернулася з 10 євро  і 2 франками в гаманці. Куди пішли ці гроші? Складно сказати. Багато на їжу, бо потрібно було хоч якось харчуватися (МакДональдз і Starbucks або супермаркети) і на білети - проїзд в транспорті, музеї. Сувеніри були мінімальні-декілька магнітиків і відкриток. Особисто для себе придбала лише книжку коміксів на французькій про Астерікса. Це для мене щось справді хороше, що вони змогли придумати. І все. Більше нічого.

Повернення в Україну, незважаючи бажання якомога швидше добратися додому, було доволі болючим. Перше - це звісно дороги. Друге - люди. Можливо, навіть краще перебувати в країні, коли ти нічогісінько не розумієш. Третє - сервіс - від вигляду туалету на вокзалі в Стрию мене ледь не знудило. Коли у Женеві просто на вулиці обладнані окремі маленькі будиночки з кількома кабінками, там досить чисто, а тут просто розбомблений туалет, немов він родом ще із Радянського союзу та ще й 1,50 грн хочуть! Глобально дороги ремонтувати важче, але зробіть хоча б елементарний сервіс-туалети обладнайте! Після такого звикати до України доволі важко. Львівський залізничний вокзал зустрів бомжами на траві, які мирно сопіли, поряд лежали їхні речі. Таке ж ми побачили і у Парижі, хоча не в самому центрі. Перша заправка після пропускного пункту і одразу ж високі ціни. Коротко кажучи: Welcome back!

Жити в країні, де у мене немає нікого з знайомих чи я не знаю мови, не хочу. Але подорожувати і бачити яким може бути життя - однозначно варто. Європа - це не панацея від усіх хвороб.  Але чи може бути Україна такою ж? Може, просто потрібно прагнути до змін і міняти свою свідомість. Ми починаємо малого. У Львові є вже чимало таких організацій, які намагаються покращувати місто. І згодом ми досягнемо цього рівня. Але зараз… Зараз мені сумно. Так, я люблю свій дім і свою родину, але душа прагне їхати далі, побачити щось нове, інше. Подорожуй, хоча б аби для того, щоб зрозуміти, як ти любиш свою домівку. І ще головне те, що мрії повинні здійснюватися. «Ми помрем не в Парижі, бо ми взагалі не помремо».

Підсумок подорожі: 5 країн, 6 міст, 6 ночей у автобусі, 1 ніч у готелі в Парижі, 5100 кілометрів.

Побачити Париж і.. не померти

Париж - моє омріяне місто. Чи ж знала я, як я розчаруюся у цій своїй «мрії»? Звісно, ні. 

    Отже, столиця Франції зустріла нас дощем і холодом. Це, звісно, не завадило. І в певній мірі, під час такої погоди Париж показав своє істинне лице, якщо це так можна назвати. Доволі похмуре місто з величезною кількістю мігрантів і переселенців. Париж - це місто, в якому першого дня нашого перебування ми французької мови не почули! Ну, можливо, десь серед людей якесь французьке слово проскочило, але не більше. Навіть більше, французів  ми також не побачили. Це досить сильно на мене вплинуло і мені було неприємно від цього. Та мій настрій зумів змінити Лувр. Ось це справді місце, яке обов’язково слід відвідати. І нехай не лякає черга, яка збирається перед входом. Рухається вона доволі швидко і з цим проблем немає. Тому простоявши в черзі щонайбільше 20 хвилин ми потрапили в середину. Я вирішила спробувати щастя і ризикнула з нашим українським студентським квитком пройти як пільгова категорія. І що я можу сказати? Це спрацювало! Ба більше, ми пройшли безплатно! Ось так от, пробуйте і у вас все вийде. Просто у деяких музеях вхід до 19 років може бути безкоштовним, а у деяких для студентів є знижки. Тому питатися варто і навіть наш український студентський нам дуже допоміг.

   На Лувр потрібно потратити чимало часу. Це беззаперечний факт. Просто море картин, експозицій, лише встигай їх оглядати. І як же без  Джоконди чи Мона Лізи? Її фотографують усі і добре розгледіти її досить таки важко. Здивував Лувр тим, що там можна фотографувати. Враховуючи кількість відвідувачів щодня і спалахів, які вони використовують, думаю це на користь картинам не йде. Плюс температура в приміщеннях була досить таки висока. І щось мені здається, що ці фактори не надто сприяють зберіганню картин. Та це лише мимовільне спостереження.

   Після відвідин Лувру в нас ще залишалося трішки часу, тому ми вирішили прогулятися до Ейфелевої вежі. Моя порада - НІКОЛИ не повторюйте цього в реальному житті. Це класно - гуляти Парижем і спостерігати за його життям, але мої ноги, хоча і витривалі, не пройшли такого випробовування. Ці чотири кілометри (як сказав Гугл Мапс) відгукнулися нам наступного дня, коли ми зранку й кроку не могли ступити, через  те, що все сильно боліло. Я б не сказала, що не люблю ходити пішки, але раджу для того, щоб побачити більше, у таких містах як Париж, варто використовувати метро.

   Відверто кажучи, Ейфелева розчарувала. Здалека споглядати як вона височіє-для пейзажу це гарно, але зблизька – залізяка от  і все. Тому в мене виникло таке відчуття щось на зразок-як в мене жалюгідні мрії насправді. Та попереду ще був ще один день, який приніс чимало вражень.
   Наступного ранку приїхали до площі Бастилії. І зовсім випадково дізналися, що поруч є музей Гюго, звісно, що ми туди пішли. Авантюра з українськими студентськими спрацювала на повну. Чесно, мене вразив цей музей. По-перше, я дізналась, що Гюго малював картини і вони неймовірні! Похмурі, але такі дивні і захоплюючі. По-друге, це справді сучасний музей, хороше освітлення, приємно просто ходити. Також там зібрали все, що пов’язано із романом  «Людина, яка сміється». Можна цю екранізацію переглянути, побачити різноманітні костюми з вистав і чимало фотографій. Ось тепер я знаю, звідки змальований образ Джокера. Також були різноманітні рукописи, зокрема книга «Les Miserables» чи «Знедолені».

   Ми гуляли і бродили вуличками Парижу - сонне місто лише прокидалося, все таки ранок суботи. Кафе повільно і мляво відчинялися і приймали перших відвідувачів. Сніданок був традиційний - кава і круасани, а також прочитання свіжої ранкової газети. Зізнаюся, ця картина вранішніх французів, які мило спілкувалися між собою і снідали викликало  відчуття, що ось це і є стара Франція зі своїми традиціями.

   Далі довгий шлях вздовж Сени, ранкова прогулянка, яка лише передає настрій цього міста. Щоб його відчути сповна раджу послухати пісню Мертвого Півня «Ми помрем не в Парижі». Йдучи неподалік річки і слухаючи цю композицію починаєш розуміти, чому в неї такий текст і такі рядки. «Ми помрем не в Парижі, тепер я напевно це знаю, в провінцій пустелі, що потом кишить і слізьми, і твого коньяку не подасть тобі жоден, я знаю, нічиїм поцілунком не будемо втішені ми…».

  Ми потрапили ось в рай для будь-якого книголюба-книгарня Shakespeare and Company. Вузенькі проходи між книжковими шафами, наповненими вщент до самої стелі англомовними книгами. Це немовби ти потрапив в бібліотеку в Гоґвортсі, тільки вона реальна і набагато крутіша. Десятки різних назв, обкладинок, захоплення і щастя. На другому поверсі свого роду музей і також маленька бібліотека, де лежать книги минулого століття, які можна там і читати. Тут усе наповнене якимось духом, духом старовини, але такої близької і приємної. Моя воля - я нікуди звідти не виходила.

  Коли нібито програма була виконана ми просто гуляли в невизначеному напрямку і натрапили на магазин готової їжі. Закупивши все для обідо-вечері, попрямували до Люксембурзького саду. Неймовірна краса, спочатку звичайний парк, а далі акуратно підстрижені і доглянуті клумби. Просто стоять стільці, люди сидять і насолоджуються цим незабутнім пейзажем. Немовби ти потрапив кудись в ботанічний сад, а не знаходишся зараз в Парижі, такому великому і брудному місті. Якби хтось сказав мені, що буду ось так сидіти собі, насолоджуватись природою, їсти смачну готову їжу і навіть бачити шпиль Ейфелевої вежі - ніколи б не повірила. Це був спокій, тиша, мир, щастя, радість. Немовби досягла своєї мети, того місця де відчуваєш рівновагу і заспокоєння, тікаєш від міської суєти і шуму. Однією з деталей є такий нюанс – парижани люблять купляти їжу чи приносити з дому і просто сидіти на траві і їсти. І це НОРМА! Тобто чи біля Лувру, чи біля Ейфелової вежі чи будь-де  де є трава можна сісти і спокійно поїсти. Тим більше що обід в них триває від півтори до двох годин. Ти справді відпочиваєш і отримуєш насолоду як від їжі, так і від перебування в такому мальовничому місці.

  До Тріумфальної арки ми добралися десь о восьмій годині. Освітлена вечірніми вогнями вона насправді неповторна. І тут почався рай для шопоголіків - Єлисейські поля-величезна кількість магазинів чи не усіх брендів, які лишень існують. І ось чи не найбільший шок для мене - 10 година вечора, субота, а магазини і далі працюють! І в них чимало відвідувачів. Людей на вулиці також багато, безупинний потік чоловіків, жінок, дітей і всіх-всіх. Просто немовби весь Париж зібрався на Елисейських полях. І кожна вітрина манить тебе - зайди, зайди. Тут варто утриматися від спокуси або краще взагалі туди не потикатися.
   Без Сени це місто не було б таким цікавим. Адже всі міста, які мають якусь водну артерію - чи річку, чи озеро мають чим зацікавити туриста. Париж не відчуєш, коли заходиш в Лувр чи десь бродиш по магазинах. Париж відчуєш, коли просто гулятимеш без мети, коли сидітимеш на набережній і спостерігатимеш за містом. Про нього можна написати чимало, але моя думка-це брудне місто з величезною кількістю мігрантів. Воно втратило свій дух і залишилась ще незначна його частина, яка зберігає свій неповторний настрій. Зараз, пишучи ці рядки, внутрішні відчуття вчиняють бунт - тобі ж не сподобалося це місто, навіщо ти ще пишеш? Я ще чітко пам’ятаю це гірке відчуття розчарування. Хоча це місто врятувала Сена і музеї та якісь певні деталі, які згадуєш згодом, а не цілу картину. Я не хочу повертатися в це місто, хоча буду суперечити самі собі, адже це місто таки варто побачити, щоб розвіяти всі свої ілюзійні уявлення про нього і не жити мріями, такими безглуздими і наївними.

Декілька ФОТО

Париж - місто мрій, що не збулися

Влітку мені пощастило подорожувати Європою. Тому починаю публікувати фото, згодом буде текст. Моє суб'єктивне бачення цього міста романтики бруду, емігрантів і просто (не)щастя, обирайте свій варіант вражень про Париж.
Декілька фото - те, що найбільше згадується. Можливо, потім буде ще.