Побачити Париж і.. не померти

Париж - моє омріяне місто. Чи ж знала я, як я розчаруюся у цій своїй «мрії»? Звісно, ні. 

    Отже, столиця Франції зустріла нас дощем і холодом. Це, звісно, не завадило. І в певній мірі, під час такої погоди Париж показав своє істинне лице, якщо це так можна назвати. Доволі похмуре місто з величезною кількістю мігрантів і переселенців. Париж - це місто, в якому першого дня нашого перебування ми французької мови не почули! Ну, можливо, десь серед людей якесь французьке слово проскочило, але не більше. Навіть більше, французів  ми також не побачили. Це досить сильно на мене вплинуло і мені було неприємно від цього. Та мій настрій зумів змінити Лувр. Ось це справді місце, яке обов’язково слід відвідати. І нехай не лякає черга, яка збирається перед входом. Рухається вона доволі швидко і з цим проблем немає. Тому простоявши в черзі щонайбільше 20 хвилин ми потрапили в середину. Я вирішила спробувати щастя і ризикнула з нашим українським студентським квитком пройти як пільгова категорія. І що я можу сказати? Це спрацювало! Ба більше, ми пройшли безплатно! Ось так от, пробуйте і у вас все вийде. Просто у деяких музеях вхід до 19 років може бути безкоштовним, а у деяких для студентів є знижки. Тому питатися варто і навіть наш український студентський нам дуже допоміг.

   На Лувр потрібно потратити чимало часу. Це беззаперечний факт. Просто море картин, експозицій, лише встигай їх оглядати. І як же без  Джоконди чи Мона Лізи? Її фотографують усі і добре розгледіти її досить таки важко. Здивував Лувр тим, що там можна фотографувати. Враховуючи кількість відвідувачів щодня і спалахів, які вони використовують, думаю це на користь картинам не йде. Плюс температура в приміщеннях була досить таки висока. І щось мені здається, що ці фактори не надто сприяють зберіганню картин. Та це лише мимовільне спостереження.

   Після відвідин Лувру в нас ще залишалося трішки часу, тому ми вирішили прогулятися до Ейфелевої вежі. Моя порада - НІКОЛИ не повторюйте цього в реальному житті. Це класно - гуляти Парижем і спостерігати за його життям, але мої ноги, хоча і витривалі, не пройшли такого випробовування. Ці чотири кілометри (як сказав Гугл Мапс) відгукнулися нам наступного дня, коли ми зранку й кроку не могли ступити, через  те, що все сильно боліло. Я б не сказала, що не люблю ходити пішки, але раджу для того, щоб побачити більше, у таких містах як Париж, варто використовувати метро.

   Відверто кажучи, Ейфелева розчарувала. Здалека споглядати як вона височіє-для пейзажу це гарно, але зблизька – залізяка от  і все. Тому в мене виникло таке відчуття щось на зразок-як в мене жалюгідні мрії насправді. Та попереду ще був ще один день, який приніс чимало вражень.
   Наступного ранку приїхали до площі Бастилії. І зовсім випадково дізналися, що поруч є музей Гюго, звісно, що ми туди пішли. Авантюра з українськими студентськими спрацювала на повну. Чесно, мене вразив цей музей. По-перше, я дізналась, що Гюго малював картини і вони неймовірні! Похмурі, але такі дивні і захоплюючі. По-друге, це справді сучасний музей, хороше освітлення, приємно просто ходити. Також там зібрали все, що пов’язано із романом  «Людина, яка сміється». Можна цю екранізацію переглянути, побачити різноманітні костюми з вистав і чимало фотографій. Ось тепер я знаю, звідки змальований образ Джокера. Також були різноманітні рукописи, зокрема книга «Les Miserables» чи «Знедолені».

   Ми гуляли і бродили вуличками Парижу - сонне місто лише прокидалося, все таки ранок суботи. Кафе повільно і мляво відчинялися і приймали перших відвідувачів. Сніданок був традиційний - кава і круасани, а також прочитання свіжої ранкової газети. Зізнаюся, ця картина вранішніх французів, які мило спілкувалися між собою і снідали викликало  відчуття, що ось це і є стара Франція зі своїми традиціями.

   Далі довгий шлях вздовж Сени, ранкова прогулянка, яка лише передає настрій цього міста. Щоб його відчути сповна раджу послухати пісню Мертвого Півня «Ми помрем не в Парижі». Йдучи неподалік річки і слухаючи цю композицію починаєш розуміти, чому в неї такий текст і такі рядки. «Ми помрем не в Парижі, тепер я напевно це знаю, в провінцій пустелі, що потом кишить і слізьми, і твого коньяку не подасть тобі жоден, я знаю, нічиїм поцілунком не будемо втішені ми…».

  Ми потрапили ось в рай для будь-якого книголюба-книгарня Shakespeare and Company. Вузенькі проходи між книжковими шафами, наповненими вщент до самої стелі англомовними книгами. Це немовби ти потрапив в бібліотеку в Гоґвортсі, тільки вона реальна і набагато крутіша. Десятки різних назв, обкладинок, захоплення і щастя. На другому поверсі свого роду музей і також маленька бібліотека, де лежать книги минулого століття, які можна там і читати. Тут усе наповнене якимось духом, духом старовини, але такої близької і приємної. Моя воля - я нікуди звідти не виходила.

  Коли нібито програма була виконана ми просто гуляли в невизначеному напрямку і натрапили на магазин готової їжі. Закупивши все для обідо-вечері, попрямували до Люксембурзького саду. Неймовірна краса, спочатку звичайний парк, а далі акуратно підстрижені і доглянуті клумби. Просто стоять стільці, люди сидять і насолоджуються цим незабутнім пейзажем. Немовби ти потрапив кудись в ботанічний сад, а не знаходишся зараз в Парижі, такому великому і брудному місті. Якби хтось сказав мені, що буду ось так сидіти собі, насолоджуватись природою, їсти смачну готову їжу і навіть бачити шпиль Ейфелевої вежі - ніколи б не повірила. Це був спокій, тиша, мир, щастя, радість. Немовби досягла своєї мети, того місця де відчуваєш рівновагу і заспокоєння, тікаєш від міської суєти і шуму. Однією з деталей є такий нюанс – парижани люблять купляти їжу чи приносити з дому і просто сидіти на траві і їсти. І це НОРМА! Тобто чи біля Лувру, чи біля Ейфелової вежі чи будь-де  де є трава можна сісти і спокійно поїсти. Тим більше що обід в них триває від півтори до двох годин. Ти справді відпочиваєш і отримуєш насолоду як від їжі, так і від перебування в такому мальовничому місці.

  До Тріумфальної арки ми добралися десь о восьмій годині. Освітлена вечірніми вогнями вона насправді неповторна. І тут почався рай для шопоголіків - Єлисейські поля-величезна кількість магазинів чи не усіх брендів, які лишень існують. І ось чи не найбільший шок для мене - 10 година вечора, субота, а магазини і далі працюють! І в них чимало відвідувачів. Людей на вулиці також багато, безупинний потік чоловіків, жінок, дітей і всіх-всіх. Просто немовби весь Париж зібрався на Елисейських полях. І кожна вітрина манить тебе - зайди, зайди. Тут варто утриматися від спокуси або краще взагалі туди не потикатися.
   Без Сени це місто не було б таким цікавим. Адже всі міста, які мають якусь водну артерію - чи річку, чи озеро мають чим зацікавити туриста. Париж не відчуєш, коли заходиш в Лувр чи десь бродиш по магазинах. Париж відчуєш, коли просто гулятимеш без мети, коли сидітимеш на набережній і спостерігатимеш за містом. Про нього можна написати чимало, але моя думка-це брудне місто з величезною кількістю мігрантів. Воно втратило свій дух і залишилась ще незначна його частина, яка зберігає свій неповторний настрій. Зараз, пишучи ці рядки, внутрішні відчуття вчиняють бунт - тобі ж не сподобалося це місто, навіщо ти ще пишеш? Я ще чітко пам’ятаю це гірке відчуття розчарування. Хоча це місто врятувала Сена і музеї та якісь певні деталі, які згадуєш згодом, а не цілу картину. Я не хочу повертатися в це місто, хоча буду суперечити самі собі, адже це місто таки варто побачити, щоб розвіяти всі свої ілюзійні уявлення про нього і не жити мріями, такими безглуздими і наївними.

Декілька ФОТО